Після років повномасштабної війни в Україні все більше жінок повертаються зі служби у Збройних силах додому. Вони воювали, рятували, втрачали, а тепер намагаються адаптуватися до нового життя — серед мирного побуту, який уже ніколи не буде таким, як раніше. За даними Міністерства оборони, у лавах армії з 2022 року служили понад 68 тисяч жінок. Багато хто з них після демобілізації стикається не лише з травматичними спогадами, а й із нерозумінням суспільства та подвійним навантаженням — поєднанням ролі воїна і матері, ветерана й берегині сім’ї.
Повернення до цивільного життя для більшості ветеранок виявилося не менш складним, ніж сама служба. Тривога, безсоння, спалахи агресії, провина за те, що залишили побратимів, — усе це часто залишається невидимим для оточення. До цього додається соціальний тиск: жінка, яка воювала, повинна ніби миттєво “повернутися до нормальності” — дбати про дітей, родину, роботу. Але реальність набагато складніша.
Фахівці відзначають, що жіночий досвід війни має власну специфіку. Психологічна травма у ветеранки — це поєднання бойового досвіду, емоційного виснаження і постійного відчуття необхідності “доводити”, що вона не слабша за чоловіків. Гендерні стереотипи, які переслідують жінок навіть після фронту, поглиблюють внутрішню кризу.
Психологічна реабілітація для ветеранок часто відрізняється від традиційної. Як пояснюють психологи, у жінок посттравматичний стресовий розлад проявляється інакше: вони рідше реагують агресією, але частіше страждають від тривожності, депресії, відчуття провини чи сорому. Через це важливо забезпечувати саме гендерно-чутливу допомогу, яка враховує емоційні, соціальні й сімейні аспекти відновлення.
Одним із найважливіших напрямів терапії є робота з родиною. Жінка, яка повернулася з війни, часто стикається з нерозумінням навіть у власному домі. Діти не завжди усвідомлюють, чому мама стала іншою, а партнери можуть не знати, як реагувати на її емоційні стани. Сімейна або парна терапія допомагає пояснити близьким, що відновлення — це процес, а не одноразова подія.
Групові заняття для ветеранок теж мають особливе значення. У спільному колі жінки діляться досвідом, розуміють, що не залишилися наодинці зі своїми проблемами. Це зменшує ізоляцію, допомагає повернути впевненість і знайти нові ресурси. Арт-терапія, когнітивно-поведінкові техніки, робота з тілом — усе це дає відчуття контролю над власним життям і тілесними реакціями, які часто залишаються після бойових подій.
За словами фахівців, найбільш поширеними запитами серед ветеранок є боротьба з тривогою, безсонням, ПТСР, а також пошук балансу між родиною й власними потребами. Молодші жінки частіше переживають кризу ідентичності, тоді як старші — виснаження через догляд за рідними.
Психологи наголошують: підтримка ветеранок починається не з терапії, а з простого визнання їхнього досвіду. Повага до пройденого ними шляху, відсутність знецінення, адекватне ставлення в суспільстві — це перший крок до зцілення. Коли замість героїзації або осуду ветеранка чує: “Я тебе бачу і розумію”, — починається справжнє відновлення.
Жінки, які пройшли фронт, сьогодні потребують не жалю, а можливості знову стати собою — з підтримкою, терапією, роботою, житлом, правом на спокій. І саме суспільство має створити умови, у яких це стане можливим: від ветеранських хабів і груп підтримки до доступної психологічної допомоги, адаптованої до жіночого досвіду війни.
